|
"І казали вони на мале - се велике, а справді велике намагалися зневажи¬ти тау
послідити... " "Пізнайте прав¬ду, і правда визволить вас...".
Від частого повторення брехня не стає правдою, однак все більше тих, хто не вміє
чи не бажає лог¬ічно мислити, проявляють готовність повірити в неї. Спрацьовує
не логіка, спрацьовує стереотип мислення: "Якщо стільки відомих і шанованих
людей так довго повторюють це твердження і на¬певно вірять в його істинність, то
не може ж воно бути суцільною вигадкою. Хай не все, але хоча б якась доля істини
в ньому мусить бути присутня...".
Щось подібне сталося з не одне десятиліття про¬пагованими московською імперією
міфами про "вєлічіє і могущество руского язика" ("ВМРЯ"), про "вєлікого
Леніна", котрий "на ньом газгавагі-вал". Ну, і нехай собі тішаться московити
тією "ве¬личчю", як дурень цвяшком. Нам, українцям, у своїй незалежній державі
що до того?
В тім то й річ, що вигаданий колись для ідеоло¬гічного виправдання уярмлення та
тотальної ру¬сифікації пригарбаних Москвою народів, міф продовжує руйнувати
свідомість пересічного ук¬раїнця і сьогодні, а його адепти перейшли до ще більш
нахабних та провокативних форм пропаганди.
І сьогодні не лише десь там у Москві, Твері, в наших таки Сімферополі, Донецьку,
Луганську в російськомовних українофобських виданнях мож¬на надибати твердження
на кшталт: "Ніякої украї¬нської мови немає...", "Українська мова - то
зіпсо¬ваний полонізмами "русскій язик..." і т.ін.
Належної відсічі такі інсинуації сучасних валуєвих ані від офіційних структур,
ані від патріотич¬ного орієнтованих засобів масової інформації не отримують.
Найбільше, на що, бува, спромагають¬ся окремі вітчизняні публіцисти, то кволі
заяви виправдального штибу: "українська й російська мови сестри"...
Однак уважний неупереджений аналіз мов-сусідок підштовхує до іншого висновку.
Мова спад¬коємців племені кривичів, що стало основною сло¬в'янською складовою в
тюрко-фіно-угорському конгломераті, нині іменованому "русскім наро¬дом" - не
"сестра", а "дочка" русинської - украї¬нської мови. Дочка кривобока і
кривоуста, котра, примхою долі доскочивши короткочасного, за мірилом історії,
панування над матір'ю, в процесі того панування прагла зневажати та упослідити
ту, яка дарувала їй життя.
Для тих, хто вже готовий, захлинаючись, бриз¬кати слиною заперечень, повторюємо:
саме так, ро¬сійська мова у слов'янській своїй частині - вторин¬на, дочірня,
замало того, пародійна стосовно нашої РА-синської, русинської, що сьогодні
іменує¬мо її українською, мови.
Для тих заяв потрібні докази. І їх є безліч. Біля вашого будинку зупинився
автомобіль тех¬нічних служб "Міськгазу" з написом "Аварійна га¬зова служба".
За совєтських часів напис звучав "Аварійна-я газова-я служба" .В гастрономі
вашу увагу привернули ковбаси "Молочна", "Докторсь¬ка". Вражена комплексом
"ВМРЯ" продавщиця на цінниках написала "молочна-я", " докторска-я"...
"Вам годиться ця синя торбинка?" - питають вас в іншому відділі. Сусідньою
мовою торбинка була б "синя-я".
Стривайте, та ж більшість прикметників жіно¬чого роду в російській мові створені
із самодос¬татніх українських (до кількох згаданих можна долучити "добра",
"зла", "велика", "мала", "пе¬чальна", "весела", "мудра", "дурна",
"молода", "стара", "давня", "крайня", "зимня" і т.ін.).. Дотуліть до
наведеної низки слів по літері "я" і отри¬маєте "руські-є" слова.
Зайвість, пародійність прийому яскраво підкреслюють "яя" в словах, де "я"
вже присутнє в слові українському: "давня-я", "крайня-я", "синя-я", "
зимня-я".
Прикметники середнього роду та у множині створювалися за тією ж схемою, тільки
тут замість "я" доточувалося українське слово "є". "Давні-є",
"крайні-є", "сині-є", "тонкі-є", "давнє-є", "крайнє-є", "синє-є". І
знову ці пародійні подвоєння "єє".
Та хіба лише одні прикметники? Власне, більшість слов'янського коріння слів
сусідньої мови сконструйовані з наших самодостатніх першослів шляхом доточення
до них наших таки слів "я", "є", "ні", "лє" (є, так), "ще", "що",
"це", "де", "бо","то".
Часто-густо до словосполучень додавалося по кілька взаємозаперечувальних слів
("є", "ні", "лє", "ні"), вочевидь, аби підсилити пародійність звучан¬ня
та полегшити розуміння вторинності "новомови" для задурених краян, для
дослідників майбут¬нього.
Коли, хто і навіщо "бавився" у такі мовотворчі "ігри" - нині можемо тільки
здогадуватись. Свою версію бачення давніх подій запропонуємо у зак¬лючній
частині публікації, а наразі перейдемо до ілюстративної частини сформульованих
вище по¬стулатів.
"Буду-ще-є", "на-сто-я-ще-є", "наступ-лє-ні-є", "напад-є-ні-є",
"по-ра-жє-ні-є", "пора-бо-ще-ні-є", "по-бо-є-ще", "по-ні-маєш",
"оглав-лє-ні-є", "заблужд-є-ні-є", "дє-лє-ні-є", "удар-є-ні-є",
"росте-ні-є","лє-то", "є-с-ть", "є-що","є-то", "є-ті",
"розум-є-ні-є", "глум-лє-ні-є" "і так далі-є"... Як бачимо, "ісконно
русскіє слова" розкладаються на питомі українські складові.
Значний блок українських слів, створених з ви¬користанням і нині активно діючих
в нашій мові займенників "це", "ця", "ці", позичивши, сусіди , знову таки
недоладно поперекручували заміною в згаданих займенниках голосних на "о",
"а", "ы" та втуленням у слова зайвих ускладнюючих вимо-^ ву приголосних
"л", "д" тощо. "Сон-це" - "со-Л-н-це", "сер-це" - "сер-Д-це"
(більшість сусідів при вимові ті "л", "д" опускають). "Я-й-Це" -
"я-й-Цо", "кіль-Це" - "коль-Цо" (від слова "коло"), "молод-Ці" -
"молод-Цы", "молоди-Ці" - "молоди-Цы", "сестри-Щ"-"сестри-Цы",
"от-Ці" - "от-Цы", "стани-Ця" - "стани-Ца", "околи-Ця" - "околи-Ца",
"столи-Ця" - "столи-Ца", "стори-Ця" - "сто-ри-Ца" і т.ін. ... "Гоп-ца,
дри-ца, дри-ца-ца..."
"Цо", "цы", "ца" - немає в тамтешній мові та¬ких займенників.
Якщо згаданого корпусу запозичень та зумисних недоречностей комусь видається
замало, то на¬ведемо ще кілька яскравих прикладів алогізмів "вєлікого і
могучего", що могли виникнути за умо¬ви його формування на невласній фонетичній
ос¬нові.
Сім днів ("тиждень" по нашому) у сусідській мові іменується "нє-дєля".
Недоречна калька з нашої лог¬ічної "неділі" ("не діло" - вихідний день
себто). Але сім днів неробства поспіль, а затим знову "нє-дєля" - чи не
забагато? Коли ж у вас "дєля", сусіди?
їхні квасні "патріоти" намагаються етимологію "нєдєлі" виводити від
"нєдєлімая". Не менша не¬доречність, бо тиждень ділиться на дні, дні на
го¬дини, години на хвилини і "так далі-є".
Бездумно запозичена з нашої мови і назва пло¬дових кущів "черная, красная,
белая смородіна". Насправді смородиною від нашого слова "сморід" (запах) є
лише чорна. Червоні ж та білі порічки (рос¬ли в дикому виді "по річці")
смороду не мають.
Та що там "смородина"? Навіть перетворені тамтешніми борзописцями в
національний символ "русски-є березки" носять запозичене, знову таки у нас,
наймення. Наші "бе-різки" ("бе"-руть із них "різки" для підмітання та
"роздачі хльости" не¬слухам) на захутірмихайлівських теренах оберну¬лися на
"бе-резки". Але "резок" в російській мові немає, є "розги", себто
по-їхньому білокорі кра¬суні мали б називатися "бе-розги"..! Що ж до
до¬точеного епітета "русскі-є", то вони в однаковій мірі можуть бути
фінськими, шведськими, норвежськими, польськими, білоруськими, литовськи¬ми,
волинськими, поліськими, сіверськими, бо ро¬стуть на північних теренах Євразії
справіку.
Деякі, здавалося б на перший погляд зовсім да¬лекі від нашої мови, "російські"
терміни при вдум¬ливому аналізі виявляють своє не надто прихова¬не українське
(русинське) коріння.
"Сірники" (із сірки зроблено основний елемент) на Яузі-ріці носять
"самостійну" назву "спички" (замість скалки взятої "з пічки", не
"с-печки"!)
"Це-глина" там "к-ир-пич" (к теплу, "ір-ію "піч", знову таки не
"к-ир-печ"!). "3-десь" (був "десь" далеко та змістився сюди, за тубільною
ло¬гікою слово мало би формулюватись як "с-где-то").
Лише ледачий, нездатний мислити не помітить сусідських позичок при компонуванні
термінів для виміру часу. Наше всеохопне поняття "час" вони зробили одиницею
виміру: "один час", "два часа" і так далі - є... Для найменування приладу з
виміру часу "годинника" пристосували множину нашого слова "часи". Для
означення 1/60 години — нашої "хвилини" (що наче морська хвиля накочується на
берег вічності), вживається "минута" (похідне слово від нашого "минати",
їхньою мовою "про¬ходить"!). Тож при використанні власного арсе¬налу
термінотворіння оголошення захутірмихай¬лівських телеорадіостанцій, для
прикладу, "мас-ковско-є" время 14 часов 25 минут" повинно зву¬чати
"масковско-є" время 14 временен 25 прохо¬док"...
Не будемо зупинятися тут на величезному материкові мовного арсеналу сучасної
рос¬ійської мови, позиченому нею із мов фіно-угорських та татаро-монгольських
народів: "арба", "арбуз", "дєньгі", "таможня", "ямщік", і несть їм
числа...
Детальнішу й повнішу інформацію про татаро-фіно-угорські складові сусідської
мови читач може отримати, простудіювавши фундаментальну пра¬цю "Мага Віра"
Лева Силенка. А ми повернемо¬ся до заявленої теми.
До речі, за Київської держави, до приходу та-таро-монголів митні заклади під
Москвою імену¬валися "Митищі" (великі митниці). Святослав Войовник у
підкореній Хозарії заснував місто Білу Вежу (не "Башню"), а на територіях
давньої землі Новгородської в сучасних губерніях Архан¬гельській, Тверській,
Псковській, Новгородській дотепер збереглися ріки з бездискусійно русинсь¬кими
(українськими) назвами: Волошка, Хмара, Люта, Межа, Мста, Велика-я, населені
пункти Се¬реда, Селище, Марево, Мста, Волошка, Змієвка, Молоді, Плесо, Луки,
Великі-є Луки, Прилуки, Галич, Солігалич, Руська (ще без доважка "я").
Варто тут нагадати і про загальновідомий факт заснування теперішньої сусідської
столиці Великим київським князем Юрієм Довгоруким. "Долгорукім" - поправлять
знавці, й зайвий раз проде¬монструють свою нехіть критично мислити. Бо чому в
народі отримав таке прізвисько наш давній володар? Авжеж, мав князь "довгі
руки": не проти був їх і до чужих володінь протягати (хіба він один? Є така
"професійна хвороба" у володарів усіх часів та народів). Але в мові
кривицькій, що нині іменується "російською", "довгі руки" звучать
"длінниє". І князь по-їхньому мав би називатись "Дліннорукім" (поняття
"долго" ж у них вживається для означення часу, а не простору). Себто князя -
засновника Мокви (саме так, гадаю, звучало першім’я майбутньої
"білокам'яної", від нашого таки слова "моква" - мокровище, болотовиння)
найме¬нували наші предки русини по-русинському. А пізніше омосковлення заміною в
слові "Довгору¬кий" "в" на "л" русинського походження його посутньо не
приховало. Як і подібна "операція" у назві заполярного в Баренцовому морі
витяг¬нутого майже по меридіану довгого острова "Долгій".
Це інформація до суперечок на тему "Яка мова в Київській імперії була
панівною?" Власне, що українська мова була тоді, за сучасною термі¬нологією,
державною і панувала не лише в Києві та усіх наших етнічних територіях, а й на
підкоре¬них нашими володарями землях, ще в XIX столітті вимушений був визнати в
одній зі своїх лекцій відомий московський історик Василь Ключевський, котрому,
попри його великодержавну зашореність, совість науковця збрехати не дозволила.
Що ж до українських топонімів, гідронімів за сучасними межами нашої держави, то,
окрім РФ, їх чимало і в інших сусідніх державах на наших прадавніх етнічних
територіях. Берестя, Пінськ, Кам'янець, Дорогочин, Малорита, Косово (!), Рось
(!) — (міста), Піна (ріка) в Білорусі на Берестейсько-Пінсько-Турівських землях,
де й до сьогодні незайшле населення розмовляє практично поліським діалектом
нашої мови. Знаково, для мислячих, зву¬чить наймення Турово-Пінщини, зафіксоване
ще недавніми совєтськими мапами "Загородця". (За городами, містами метрополії
Галицько-Волинсько-Київської). Порівняймо із "Заліссям" (за ліса¬ми стосовно
Києва) — назвою Володимиро-Суздальських земель у літописній Київській державі.
Доводити українське коріння заснованих наши¬ми володарами на наших землях міст
сьогочасно¬го так званого Закерзоння: Перемишля, Яросла¬ва, Санка, Холма,
Ряшева, Грубишева, Кросна і так далі є, словацьких: Пряшева, Дукли, Свидника,
Лаборця особливої потреби немає.
Вельми цікаве і знакове розкодування назви словацького міста Кошіце (Коші це) —
осідок Коша, Січі це?
Важко приховати русинське коріння назв річок Сан, Лада, Удаль, Шкло, Вишня, Одра
(Польща), Тутова, Ракова, Бистриця (Румунія), Тур, Красна (Румунія, Угорщина).
Інша річ — такі міста, як Дебрецин (Угорщи¬на), Галаць (Румунія), озеро Балатон
(Угорщина). Навіть не всім фахівцям відомо, що колись то були русинські міста
Доброчин та Галич (на Дунаї), а озеро іменувалося просто Болото.
Читачу трішки знайомому із вітчизняною істо¬рією, зокрема з діяльністю князів
бродників-бирладників, зрозуміло існування в Румунії неподалік
Галича-Дунайського плата Бирлад, річки та міста з такою ж назвою.
Збереглися вітчизняні топоніми, гідроніми, ви¬дається, і в таких далеких від
наших теренів краї¬нах як Німеччина (земля Померанія, де помирали колись наші
предки?), Франції (ріка Марна, себто некорисна, пуста?), Сербії (край Косово,
косацький, козацький), Греції (острів Кос - те ж саме, що й Косово), Середній
Азії (затока Кара-Бога-з-Гол, кара Бога з вершини, півострів Кос-Арал).
Щонайменше сім сусідських столиць наймено¬вані були з використанням русинського
лінгвоарсеналу. Москва (Моква, твань, багниста місцевість, це вже потім дячки
"с" втулили), Мінськ (від слова "міняти"), Вільнюс (до початку XX століття
Вільно, не "вольно" польською, не "свободный" російською), Кишинів (від
слова "кишеня"), Братислава (брати славу, брати слави), Букурешт (Буку решт(а)
— там, де в давнину кінчалися букові ліси, були рештки тих лісів. Та й Будапешт
(колись два міста: давніше Буда та молодше Пешт) наших ви¬токів не дуже
приховав. "Буда, будівля, будувати¬ся" і сьогодні активно працюють в наші
мові. Та то тема для окремої бесіди.
Повернемося до основної розмови і ще раз на¬голосимо: сучасна так звана
російська мова - це пародійне середньовічне "есперанто", штучно створене на
базі русинської (української) мови і по¬сутньо "статарщене" після того, як
Московсько-Суздальські землі потрапили в залежність від Орди.
- Але ж на цьому "есперанто" створено визна¬ну світом велику літературу, -
скажете.
Атож. Створено і визнано. Якби творіння однієї людини, поляка Земенгофа, вдалося
привита сьо¬годні якомусь племені, то до кінця третього тися¬чоліття цілком
вірогідна з'ява вагомої літератури на "есперанто". А гіпотетичні творці
кривицької відрубної мови київські відуни, брагмани, волохи були, вочевидь, не
безталанніші від автора еспе¬ранто.
Що ж до "ахів" та "охів" стосовно творів, писа¬них "російською мовою", то
слід зазначити таке: ніхто у світі до сьогодні ще не виконав серйозних
студій з україно-російського порівняльного мо¬вознавства, так само, як із
татаро-російського. Гадаємо, такі студії неспростовно доведуть: са¬мозвана
претендентка на королівські шати все життя проходила в позичених із сусідського
пле¬ча вдягачках.
У першому виданні ми залишили поза увагою вражаючу убогість, примітивізм
сучасної сусідсь¬кої мови. Прикладів тому можна навести безліч. Московин на
бутерброд намащує "масло слівоч-но-є", для салатів вживає "масло
растітєльно-є", для змащення використовує "масло машінно-є". В нашій мові для
кожного виду "масел" є своя назва: "масло", "олія", "мастило"...
Проте найбільше недолугість "язика" впадає в очі, шемкотить у вуха при
порівнянні пестливих суфіксів, наших різноманітних та милозвучних з їхніми
одноманітними та шиплячими:
Мам-уся мам- аша
Тат-усь пап-
Дорог-енька
Дорог-енький дорог-уша
Дорог-еньке
Солов-ейко солов-
Голів-онька голов-
Дівчин-онька Дев-
Молод-ичка молод-
Трав-ичка трав-
Хат-инка изб-
Колом-ийка част- ушка
Душ-енька д-
Стар-енька стар-
Баб-уся баб-
Дід-усь дед-
Жаб-ка ляг-
Незалежно від роду, породи, живе, неживе — усе поспіль "аша", "уша",
"ушка".
I апофеоз тамтешньої ніжності, лагідності "ушечка", "юшечка" ("дорог-уша",
"дорог-ушеч-ка", "ляг-ушечка", хр-юшечка"). Особливо знущально звучить
"дев-чушечка" (яку тварину московин, татарин називають "чушкою",
сподіває¬мось, читачу відомо).
Подібно співвідносяться і пестливі імена в сусі¬дських мовах.
Петр-ик Петр-
Павл-ик Павл- уша
Серг-ійко Серг-
Ів-анко Ван-
Окс-анка Кс- юша
Катер-инка Кат-
Над-ійка Над-
Мик-олка Никол- аша
С-ашко С-
Трохи більше розмаїття, однак все те ж шипін¬ня: "аша", "уша", "юша",
"ш-ш-ш-ша"...
Про "ніжність" сусідських ліричних пісень мож¬на роман-фейлетон настрочити. У
нас соловейко "тьохкає", "щебече" ("сміються, плачуть солов'ї, і б'ють
піснями в груди"), у них "щёлкает" ("соло¬вей запел, защёлкал"). Ну ніяк не
можу уявити собі "щёлкающего" соловейка, хіба що папугу, рахів¬ницю в руках
колгоспного бухгалтера. Так само не годен уявити "поднимающего трезвон"
жайво¬ра, скорше будильник чи звукову сигналізацію в сільській крамниці.
Авжеж, пісня не може бути набагато ліпшою від мови на якій вона створена.
Та перейдемо до обіцяної версії: "коли, хто й навіщо...". Побіжно вже
висловлювався здогад, що творцями "русского язика" були носії мови ру¬синської
(української) - київські відуни (волхви). Відбувалося те дійство орієнтовно десь
у другій
половині першого тисячоліття нової ери під час переселення Великим київським
князем племені кривичів із північних районів Білорусі, де й тепер є місто
Кривичі, у Залісся (верхів'я Волги та Оки). Тоді ж на окраїни Европи ближче до
Уральських гір відселені були племена в'ятичів та родимичів, зазначимо
принагідно.
І якщо в'ятичів і родимичів переселяли з метою колонізації нових просторів, то
з племенем кри¬вичів, не все було так однозначно. Себто і завдан¬ня колонізації
не виключалось, однак превалюва¬ло в причинах перенаселення не воно. Підказка
таїть¬ся в самій назві (ясно, що то не самоназва, хто сам себе назве
"кривим"?) та у відсутності в нашій мові алогізмів. Звичаї відселенців не
збігалися зі звичая¬ми наших предків. "Срамословіє у них перед невістка¬ми і
доньками своїми" - гласить літопис. - "Є вони ледачкуваті, нестримні в пияцтві
та гульбищах". Вер¬таючись у сьогодення, бачимо, що тисячоліття істот¬но не
поміняло сусідської вдачі. І сьогодні згадані риси в російському менталітеті
домінуючі.
Тому, аби відгородити племена дреговичів, по¬лочан, сіверян від згубного впливу
кривичів, ос¬таннє переселяється у Залісся. Тоді ж йому ство¬рюється відрубна
мова,.що мала слугувати засо¬бом відчуження від решти русинських племен, про¬те
бути доста зрозумілою для засвоєння.
Складається враження, що відунам відомий був перебіг прийдешніх подій. Знали
вони, що тодішні
підданці русинів доскочать у майбутньому влади над своїми довговіковими
володарями, будуть на¬магатися знищити їх духовно і фізично. ("Не дай, Боже, з
Івана пана"). Знали, що багато нащадків русинів за століття неволі забудуть
величну істо¬рію свого народу, погодяться з її кривицькими пе¬ребріхуваннями,
засвоять пародійну мову своїх колишніх данників. Саме тому для полегшення
зап¬рограмованого прозріння засліплених нащадків у новостворену мову брагманами
було включено од¬разу стільки легкопізнаваних пародійних елементів.
Постає запитання: якщо відуни справді зна¬ли майбутнє, знали про біди, що їх
мали принести нащадки кривичів нащадкам рідного народу, то чому вони разом з
володарями київськими не прий¬няли більш радикального рішення? Чому не обра¬ли
варіанту знищення потенційних гнобителів сво¬го етносу, як те зробили кривичі
(московити) зго¬дом стосовно північної гілки русинів (новогородців та
псковичів)?
Важко сьогодні відповісти однозначно. Певно, найперше, зіграв свою роль
гуманізм, добро¬сердність нашого народу, наших володарів. Істо¬рики стверджують,
що до прийняття християнства на Русі (Україні) смертна кара не практикувалася
навіть до окремих злочинців, а тут справа йшла про ціле плем'я. Цар Гатило
свого часу пожалів Рим, Олег - Константинополь, Сагайдачний - Москву. Та ще,
мабуть, знали волхви, що май¬бутнім тристолітнім підданством мусимо спокуту¬вати
гріх відступництва від рідної віри.
Але час спокути скінчився. Ми звільнилися від державного, фізичного рабства
Московії. Та ба¬гато з нас залишилося в рабстві духовному: в мос¬ковській
церкві, в московській мові, у вторинності та пародійності якої ми щойно
переконалися.
Тож позбудемося змосковщення в душах своїх, молитвах своїх. "Бо коли молюсь я
мовою чужою, то розум мій без плоду", - речуть біблейські віровчителі.
"Пустопорожнім мозок мій стає, - додамо від себе, - коли я й мислю (чи. мислю?)
на чу¬жинській мові".
Тому й бідуємо на найбагатших у світі чорно¬земах. Проте так більше бути не
повинно і не буде.
Писана ця розвідка особою, котра особливим пієтетом до сусідньої мови не
відзначається, — за¬уважите і будете праві.
Однак ось як оцінюють свою мову її носії — ультрапатріоти, представники здавна
одержавленої московської церкви: «Соврємєнний жаргонно-опошлєнний русскій язик,
которий даже язиком-то не назовьош, для целей богослуженія іспользовать
невозможно, потому что в ньом много зла...» («Аргументи і факти», №11, 1999).
Так тож "язик" сучасний, колись він красивим, милозвучним був! "Я помню
чудное мгновенье", пригадуєте? Як не пригадати відповідне до нашої
"миті" - "мгно-вє-ні-є" (ох ці "ні", "є" - немає від них сховку). Наше
односкладове з 4-х літер слово, на вимову якого справді мить тратиться, та їхнє
4-складове аж із 9-ти літер! Тут і в 3 миті не вкладеш¬ся, а яке
"солодкоголосе, високопоетичне, легковимовне" словосполучення з 3-х
приголосних "мгн"... У нас ще "миг" є! - хтось відтіля виско¬чить. І в нас
той синонім є, від нас до вас забрів.
Власне, дивуватися недолугості сусідського "язика" особливо не доводиться.
Спільнота, що відмовилася від сакрального наймення притаман¬ного лише людині
засобу спілкування "мови", на¬звавши натомість той засіб "язиком" (а язики
ма¬ють і представники тваринного світу: ссавці, пта¬хи, плазуни, навіть комахи
деякі), свідомо чи не¬свідомо принизила, десакралізувала свою мову. Від
інтуїтивного, а мо' й осмисленого розуміння того приниження, і незатухаючі
заклинання про "ве-лич-і-є та могуще-с-т-во"...
Хоча навіть посередніх здібностей автори там¬тешніх бандитських телесеріалів
починають розу¬міти реальний стан свого "язика" і намагаються вивільнити його
від доважок, доліпок, дотулень. Внаслідок чого отримують першоджерельні
ук¬раїнські терміни. "А она "заяву" ("заяв-лє-ні-є", сиріч) написала"? -
питає один міліціонер у іншо¬го.
А велика література, створена на сусідській мові (про що ми вже згадували тут),
хіба не "доказ" (наш чіткий лаконічний із 5-ти літер термін) "ве¬личі та
могуті"? Перепрошую, "доказ-а-тє-льт.-т--воі (14-ти літерне неоковирне
одоробало, злампічене механічним дотуленням до нашого "доказу" абсолютно
зайвого, непотрібного апендикса-доліпка — 9-ти літерного "атєльства").
Ні, вельмишановні! То лише потверджа та¬лантів, величі, а то й геніальності
творців тієї літе¬ратури. Здебільшого перекинчиків, відступників, представників
інших етносів, що "прімкнулі" до "язика масковскава" під пресом
денаціоналізації, в силу слабкості власного національного стриж¬ня, заради
"лакомства неситого"... Микола Го¬голь, Анна Ахматова, Володимир Короленко,
Во¬лодимир Маяковський, Іван Тергєнєв, Сергій Ак¬саков, Олександр Блок, Осип
Мандельштам, Бо¬рис Пастернак, Михайло Зощенко, Ісаак" Бабель, Белла
Ахмадуліна, Чінгіз Айтматов, Булат Окуд¬жава, Едуард Лімонов, Євген Євтушенко і
так далі є...
Точніше, так було. Бо той же Ч. Айтматов де¬монстративно відійшов від імперської
літератури, чого не скажеш про Є.Євтушенка, Е.Лімонова (Савенка). Ці
перекотипільці із ще більшим завзяттям закусили вудила, впряглися у московську
шлею. Далися взнаки кілька сотлітня імперська "розкрутка" "язика",
паралельно з тотальним нищенням, потоптом, забороною мов народів
"воз'єднаних", підбитих, загарбаних...
Власне, хіба тільки мов? Планомірно, системно нищилися і самі народи, носії тих
мов. Найбільше, найретельніше найнебезпечніший для існування імперії народ
український. Але то окрема на бага¬то томів і не для одного автора тема.
Карб (жартівливий).
Чому ти вважаєш, що досконалість мови корот¬кістю термінів можна обчисляти? Чому
наш "до¬каз" досконаліший від москвинського "доказ- (а-тє-•ль-с-т-ва) "? -
начебто щиро допитувалася начеб¬то недурна знайома з начебто вищою гуманітарною
освітою.
Хіба мав доводити кобіті, що коротке, стислі¬ше, вужче - краще від довгого,
одоробистого, коли вона знає, що довше, товстіше в окремих випадках таки
ліпше... |
